Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть: визначати хронологічну послідовність головних подій періоду «перебудови» в Україні; складати синхроністичну таблицю подій в Україні, в Європі, у світі; на основі різних джерел інформації: характеризувати внутрішньополітичне та соціально-економічне становище України у другій половині 80-х рр. XX ст.; описувати повсякденне життя та визначати зміни, пов’язані з процесами «перебудови» суспільного життя.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Хід уроку

І. Організаційний момент уроку

ІІ . Мотивація навчальної діяльності

У ч и т е л ь. Критичне становище, у якому опинився СРСР у середині 80-х років, свідчило про необхідність радикальних перетворень.

ІІІ . Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Причини і початок «перебудови»

У ч и т е л ь.

Докорінні зміни внутрішній і зовнішній політиці розпочалися, коли 11 березня 1985 р. після смерті Костянтина Черненка Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова.

На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Горбачов уперше заявив про «необхідність перебудови господарського механізму». Тому квітень 1985 р. вважається початком перебудови в СРСР, хоч власне поняття «перебудова» з’явилося значно пізніше.

П е р е б у д о в а (рос. «перестройка») — теоретично-політична програма реформування командно-адміністративної, бюрократичної соціальної системи СРСР.

Метою перебудови був перехід до демократичного соціалізму та ринкової економіки, що зумовлювалось низкою факторів.

1. Очевидна науково-технічна відсталість країни порівняно з передовими західними країнами, що дедалі поглиблювалась.

2. Уповільнення темпів економічного розвитку.

3. Н изька якість більшості вітчизняних промислових товарів.

4. Неспроможність колгоспно-радгоспного ладу забезпечити країну

продуктами сільського господарства.

5. Вражаюча безгосподарність в усіх ланках народногосподарського комплексу.

6. Н ездатність режиму забезпечити більш-менш задовільний рівень життя для своїх громадян.

7. Н ескінченні дефіцити найнеобхідніших продуктів і товарів.

8. Нещадне переслідування владою будь-яких форм дисидентства, інакомислення та опозиції.

9. Всевладдя партноменклатури.

10. Значне поширення корупції, соціальної апатії, пияцтва та інших негараздів у радянському суспільстві.

Основні напрями політики реформ М. Горбачова

1. Демократизація суспільства. Створення правової держави.

2. Гласність.

3. Р еабілітація незаконно засуджених і репресованих за роки радянської влади.

4. Утвердження багатопартійності.

5. Запровадження інституту президентства.

6. Підготовка нового союзного договору.

7. Політика нового мислення у зовнішніх відносинах.

8. Підтримка демократичних революцій у Східній Європі.

Робота з документами

Леонід Кравчук, перший президент України

«Нам хотілося, щоб все це змінилося: цей консерватизм, щорічні похорони генсека, щорічні виклики вночі писати від ЦК траурні документи… Все це настільки вже обридло, настільки було неавторитетним, що коли було проголошено перебудову й визначено основні її шляхи — насамперед науково-технічний прогрес (це те, на чому найдовше у своїй доповіді зосередився Горбачов: що нам потрібні нові технології, що ми не можемо відставати від Заходу) — це було сприйнято більшою частиною пленуму на «ура». …Основне

значення перебудови полягало в тому, що вона відкрила очі партійним керівникам, інтелігенції, політичній еліті на те, що ми відстали від західних країн на 50–100 років».

Валентина Кирилова, директор видавництва Соломії Павличко «Основи»

«Я добре пам’ятаю той час. Це була моя остання студентська весна на історичному факультеті. Ми не чекали жодних роз’яснень від викладачів кафедри історії КПРС. Ми все давно розуміли, жадали змін, хотіли правди та свободи. Або хоча б їхньої ілюзії. Курс на перебудову? Дайош перебудову! Ми потребували зміни напрямку руху, ми втомилися рухатися в нікуди. Це була надія».

Віктор Мусіяка

«Те, що прагнення радикальних змін, згодом названих «перебудовою», декларували перші особи країни, було для нас, звичайних членів партії, яким і я, зокрема, був, знаковою подією. Назвав би це яскравим спалахом, своєрідним осяянням, на жаль, нетривалим….

Адже в нас справді зародилася надія, зокрема на те, що не лише країна, а й партія, її авангард, стане нарешті на новий, прогресивний шлях розвитку».

Сергій Шевчук

«Пригадую, як ми захоплювалися «раннім» Горбачовим, як збиралися біля екранів телевізорів, коли він виступав із промовами, кожна з яких розвінчувала великий міф. Слова були красивими, але за ними не виявилося діла».

У ч и т е л ь. Період перебудови мав декілька етапів.

І етап перебудови (квітень 1985 — січень 1987 р.)

Визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори».

У квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механізмом). Перетворення на початковому етапі не були системними і стосувалися передусім економіки (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів тощо).

Характерні ознаки першого періоду

1. Джерелом реформаторських імпульсів є політичний центр держави.

2. Вичікувальна позиція апарату партійно-державних органів.

3. Визрівання потреби в політичних узагальненнях та чіткій програмі перебудови.

4. Консерватизм, інертність, зорієнтованість на політичний центр суспільної думки.

В Україні перебудовчі процеси загалом збігалися із загальносоюзними.

Проте вони мали і свої особливості:

• уповільнений темп розвитку;

• порівняно низький рівень активності населення;

• тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти;

• відсутність відвертого насилля як засобу розв’язання внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного чинника суспільного життя на потужний політичний.

Володимир Притула, політолог, аналітик Кримського незалежного центру політичних дослідників і журналістів

«На жаль, небажана об’єктивна реальність для України полягала в тому, що при владі перебували люди, які були не готові до таких змін, які були продуктом минулої епохи, й нічого іншого не можна було чекати, бо й організаційно, і психологічно вона булла відгороджена від передових світових тенденцій розвитку. Ми, на жаль, не Польща й не Чехія, де вже на той час були й зачатки ринкового суспільства, й передова еліта, яка була готова перехопити владу, а в нас просто нікому було цим займатися. Отже, перехідний період у нас виявився значно складнішим, ніж у них».

Чорнобильська катастрофа

У ч и т е л ь. Непродумана надіндустріалізація Нижньої Наддніпрянщини та Донбасу, інтенсивне спорудження численних штучних «морів» на Дніпрі доповнилося в 70–80-ті роки будівництвом мережі атомних електростанцій у безпосередній близькості від великих міст. На Україну, яка займала менше 3 % території СРСР,припадало майже 25 % всіх шкідливих виробництв. Серед міст СРСР з найвищим рівнем забруднення атмосфери кожне п’яте було розташоване в Україні.

Екологічною катастрофою світового рівня стала аварія у ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. Аварія призвела до страхітливого забруднення біосфери, радіоактивного опромінення тисяч людей, появи на території України 30-кілометрової «зони відчуження», масового переселення жителів із забруднених земель в інші регіони республіки. Лише прямі витрати України, яка мусила майже повністю взяти на себе справу ліквідації катастрофи

на електростанції, що підпорядковувалася свого часу союзному відомству, становили в 1988–1990 рр. (у тодішньому масштабі цін) понад 20 млрд крб. Та це не вирішило проблеми, і ще тривалий час Україна витрачатиме мільярди на ліквідацію наслідків Чорнобиля та соціальний захист постраждалих внаслідок аварії.

Вибух 4-го енергоблоку ЧАЕС 26 квітня 1986 р. за своїми радіаційними наслідками був еквівалентним 500 ядерним бомбам, скинутим на Хіросіму.

Від Ради Міністрів СРСР (Радянська Україна — 1986. — 1 травня)

«На Чорнобильській атомній електростанції тривають роботи з ліквідації наслідків аварії, яка сталася. В результаті вжитих заходів за минулу добу виділення радіоактивних речовин зменшилося, рівні радіації в районі АЕС і в селищі станції знизилися.

Відповідно до здійснюваних спеціалістами за допомогою контрольної апаратури вимірювань, реакція перебуває в заглушенному стані.

Розгорнуто роботи з очищення забруднених ділянок прилеглої місцевості, до їх виконання залучено соціалізовані підрозділи, оснащені необхідною сучасною технікою та ефективними засобами.

Деякі агентства на Заході поширюють чутки про те, що нібито при аварії на АЕС загинули тисячі людей. Як уже повідомлялося, фактично загинуло 2 осіб, госпіталізовано всього 197, з них 49 залишили госпіталь після обстеження. Робота підприємств, колгоспів, радгоспів і установ іде нормально».

У ч и т е л ь.

Партійне керівництво ретельно приховувало жахливі масштаби катастрофи. Причому якщо М. Горбачов на ювілейних урочистих зборах у листопаді 1987 р. у своїй доповіді приділив незалежності України увагу і Чорнобильській трагедії, то В. Щербицький через місяць у доповіді, присвяченій 70-річчю встановлення радянської влади в Україні, про неї навіть не згадав. Правда про причини й трагічні наслідки катастрофи на повний голос зазвучала в устах опозиції, яка негайно «виставила відповідний рахунок» Компартії України та її уряду.

Щербицький у своєму оточенні напередодні першотравневої демонстрації 1986 р. жалівся: «Він [Горбачев — прим. авт.] мені сказав: якщо зірвеш демонстрацію — виключимо з партії». Рішення про евакуацію та переселення було прийняте урядовою комісією колишнього СРСР через 37 годин після руйнації реактора на ЧАЕС. Згідно з офіційними даними, евакуація населення тривала з 27 квітня до 16 серпня 1986 р.

Усього на першому етапі евакуації було виселено 81 населений пункт Київської та Житомирської областей. Було відселено близько 90 тисяч осіб (хоча існують дані про 115 тисяч відселених).

Наслідки катастрофи

Радіоактивна хмара, що утворилася внаслідок вибуху, досягла країн Північної Європи. Радіоактивного опромінювання зазнали тисячі людей. На території України було утворено 30-кілометрову «зону відчуження», з якої було відселено всіх мешканців.

До початку 1990 року в Україні було дегазовано 3,5 млн га орної землі і 1,5 млн га лісу — 12 % території республіки.

Радіація забруднила 2 294 населених пункти. Зона відчуження ще й сьогодні становить 2 600 км2.

Політика «прискорення» та її наслідки в Україні. Стан економіки

У ч и т е л ь. 7 травня 1985 р. — ухвала Радою Міністрів СРСР постанови «Про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму, викорінення самогоноваріння».

23 травня 1986 р. — ухвала Радою Міністрів СРСР постанови «Про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими доходами».

19 листопада 1986 р. — Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність».

Перші результати реалізації курсу прискорення соціально-економічного розвитку України були доволі обнадійливими: протягом 1985–1986 рр. темпи приросту лише промислової продукції становили 4,3 % і перевищили середньорічні показники ХІ п’ятирічки, які складали лише 3,5 %.

Тобто після невпинного зниження процента середньорічного приросту, що тривав з початку 60-х років, він уперше почав зростати.

Ще більший прогрес намітився у сільському господарстві: якщо в 1981–1985 рр. середньорічний приріст основних показників у цій галузі становив 0,5 %, то в 1985–86 рр. — 3,5 %.

У країні різко, більш ніж наполовину, скоротилося виробництво всіх алкогольних напоїв, у тому числі пива і шампанського.

Протягом 1986–1989 рр. в Україні було знищено до 60 тис. га виноградників,

що призвело до зменшення середньорічного збору винограду на 20 %. Частка алкогольних напоїв у загальному обсязі товарообігу, включаючи громадське харчування, скоротилася в СРСР з 16,7 % 1984 року до 10,7 % 1987 року.

За даними тодішнього голови Ради міністрів СРСР М. Рижкова, бюджет у 1985р. недоотримав 60 млрд руб. прибутку порівняно з планом, а в Україні ця цифра становила 10 млрд руб. Втрати загальносоюзного бюджету у 1986 р. склали 38 млрд, у 1987 р. — 35 млрд, у 1988 р. — 40 млрд рублів.

У бюджеті утворилися лакуни, фінансування соціально важливих статей почало скорочуватися. Щоб не скорочувалося фінансування галузей військово-промислового комплексу, уряд вдався до друкування не забезпечених товарною масою грошей.

У другій половині 1986 р. постало питання про поглиблення, розширення та радикалізацію концепції перебудови.

II етап перебудови (січень 1987 — літо 1988 р.)

Кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування та розширення її соціальної бази. Поступово горбачовське керівництво збагнуло, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ і зменшення соціального напруження в суспільстві.

Важливим елементом прискорення в Україні мала стати реалізація Генеральної схеми управління народним господарством республіки, яку розглянула і переважно ухвалила Верховна Рада УРСР на своїй позачерговій сесії у квітні 1988 p. У схемі було забезпечено організаційні основи для переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління, передбачено створення умов для втілення в життя Закону СРСР від 30 червня 1987 p. «Про державне підприємство (об’єднання)».

1. Під час реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103 республіканські органи управління, здійснено передачу багатьох незалежності України 205

управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об’єднанням.

2. Кількість працівників управління республіканського рівня зменшилася удвічі.

3. Обласна ланка управління скоротилася більш ніж на третину.

Почали розвиватися орендні відносини: об’єкти державної власності — машини і будови на певний час передавали трудовим колективам, щоб останні могли їх використати з максимальною користю. 1989 р. в Україні працювало на орендному підряді понад 270 промислових підприємств (231 тис. осіб), у будівництві — 27 трестів (73 тис. осіб), в сільському господарстві — 33,5 тис. самостійних виробничих підрозділів (743 тис. осіб).

Було зроблено перші кроки в напрямку розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. Наприкінці 1989 р. на орендному підряді працювали уже 529 колгоспів і радгоспів.

У травні 1988 р. було прийнято Закон «Про кооперацію». Він доповнював і розвивав норми Закону «Про індивідуальну трудову діяльність».

В українських кооперативах наприкінці 80-х рр. працювало близько 700 тис. осіб., які виробляли товари або надавали послуги на суму до 5 млрд руб. щороку. При цьому третина кооперативного обороту обслуговувала потреби державних підприємств, а дві третини — населення. Майже 60 % кооперативів працювали у сфері громадського харчування.

Регламентоване згори планування підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не за рахунок ефективності та якості роботи, а за рахунок підвищення цін. А це призводило до цілковитого ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових виплат на виробництві, порушення договірних зв’язків.

Підприємства ухилялися від виробництва дешевих товарів і зосереджувалися

на випуску виробів, які могли прискорити виконання плану з реалізації, що вимірювався в рублях, а не в натуральних показниках.

Підприємства Мінлегпрому УРСР зірвали план випуску дешевої продукції у 1988 р., натомість завдання з вироблення дорогої продукції перевиконали на 19 відсотків. Відповідним чином у цьому міністерстві було поставлене планування на 1989 р.: за умов збільшення обсягу виробництва на 1,8 млрд руб. передбачалося отримати 800 млн руб. (або 45 %) за рахунок подорожчання продукції.

Загалом слід відзначити, що економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів.

Союзні міністерства та відомства щорічно вилучали з УРСР близько 100 млрд руб., що було втричі більше, ніж республіканський річний бюджет.

Водночас республіки Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії увесь податок з обороту залишали у місцевому бюджеті.

Україна вивозила продукції на 40 млрд руб., а ввозила на 36 млрд руб. 80 % промислового виробництва України не мало закінченого циклу, 95 % продукції виробляли на підприємствах, що належали до союзного підпорядкування.

Брак інвестицій зумовила також застарілість основних фондів підприємств на 55–60 %.

На межі 80–90-х років радянська економіка від застою перейшла до занепаду. Господарська криза глибоко уразила й Україну.

Маючи 2,7 % території СРСР, 18 % населення та 15,5 % основних виробничих фондів, Україна 1988 р. виробляла 46,4 % залізної руди, 41,4 — чавуну, 35 — сталі, готового прокату і труб, 25 — машин і устаткування, 35,6 — телевізорів, понад 50 — цукру й олії, 33 — овочів, 25 % картоплі, молока і м’яса.

Отже, Україна мала непогані стартові умови для незалежного державного існування.

Але радянська система господарювання зумовила значну деформацію економічної структури українського суспільства. Частка засобів виробництва у загальному обсязі промислової продукції становила 1990 р. 72,1 %, а товарів народного споживання — лише 27,9 %. (1940 р. це співвідношення складало 62:38). Економісти влучно назвали нашу економіку «самоїдською», бо вона сама споживала те, що продукувала.

Економіка республіки дедалі гостріше відчувала тиск низькоприбуткових і збиткових видобувних галузей — вугільної, залізорудної, чорної металургії. Інвестиції централізовано спрямовували переважно на забезпечення прискореного розвитку атомної енергетики, оновлення військово-промислового комплексу, будівництво малоефективних водогосподарських об’єктів тощо.

Внаслідок повільних темпів модернізації та реконструкції підприємств основні фонди швидко старіли. Зокрема, 1990 р. їх зношеність у промисловості становила близько 50 %, у хімічній та нафтохімічній промисловості — 55, у металургії — 60 %. Низьким залишався рівень механізації та автоматизації виробництва. На прикінці 80-х років ручною працею в промисловості було зайнято 34,5 % робітників, у будівництві — 55, а в сільському господарстві

— понад 70 % селян.

Практично кожне українське підприємство мало розгалужені виробничі зв’язки з партнерами в різних кінцях Радянського Союзу.

Наприклад, Львівському автобусному заводу комплектуючі деталі постачали 580 підприємств із 13 союзних і автономних республік.

Українська промисловість свідомо була поставлена у залежність від імперської розподільчої системи.

Зважаючи на вигідне географічне розташування, наявність транспортних артерій та робочої сили і ніби передчуваючи можливу суверенізацію України, Москва «викачала» з республіки майже всі її природні багатства — нафту, газ, ліс, руди, сірку, значну частину вугілля. Видобування щорічно понад мільярд тонн корисних копалин супроводжувалося викиданням на поверхню 2,5 млрд т

гірничих порід, що погіршувало і так вкрай складну екологічну ситуацію. Залежність України від центру була закріплена у союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип був простий: у союзний бюджет вилучалася основна маса доходів, після чого вони розподілялися аж ніяк не з огляду на вилучену суму, результати виробничої діяльності та розміри споживання. Так, 1990 р. лише 36,2 % витрат державного бюджету України покривалися власними доходами, решта — перерозподілом загальносоюзних.

Тоталітарна радянська система довела до цілковитого занепаду й сільське господарство України. Україна мала найвищий у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь — 82 % (у США — 16, в Європі — 30, в СРСР — 37 %). Загалом, 1985 р. рілля займали 57 % усієї території України, а в степовій зоні — 73, тоді як в СРСР — 10 %. За рахунок ерозії республіка щороку втрачала майже 600 млн т родючого грунту. Внаслідок виснаження землі вміст гумусу в чорноземах зменшився з 18 % до 3 %. За роки колгоспного господарювання було зіпсовано 60 % чорноземів, 10 млн га пасовиськ; 1 млн га чорноземів затоплено «морями» Дніпра. Через нераціональне індустріальне будівництво Україна щорічно втрачала 100 тис. га чорноземів. Тисячі гектарів української землі відбирали нафто- та газопроводи, високовольтні магістралі, прокладені до західних країн. Центр за них отримував тверду валюту, а Україна — збитки. 90 % території республіки було отруєно нітратами, відходами атомної та хімічної промисловості.

Спочатку горбачовське керівництво вирішило обмежитись «ремонтом», «оновленням» радянської системи. Пропонували вдатися до інтенсифікації виробництва, широко використовувати госпрозрахунок.

Однак оздоровити економіку старими директивними методами не вдалося. У середині 1987 р. дійшли висновку про необхідність перебудови суспільства, зокрема переходу на економічні методи управління господарством. Чергову економічну реформу назвали радикальною. У квітні 1988 р. Верховна Рада УРСР схвалила генеральну схему управління народним господарством. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 103 республіканські органи управління, 83 організації середньої ланки, майже половину управлінь і відділів в апараті міністерств і відомств. Із метою активізації інтересу виробника до результатів праці розпочалося впровадження таких форм господарювання, як бригадний і сімейний підряд, надання землі в оренду, організація кооперативів тощо. Це частково сприяло розкріпаченню людини, прояву її ініціативи і ділової активності. Але намагання здійснити «оновлення» збанкрутілої системи, уникаючи зламу старих командно-адміністративних структур, зміни форм власності, запровадження ринкових відносин, не давали бажаних наслідків.

Уже в 1988–1989 рр. стало очевидним, що перебудова гальмує, а «прискорення» призвело до ще більшого спаду виробництва. Старі виробничо-економічні зв’язки зруйнувались, а нові «перебудовчі» не почали функціонувати. Це зумовило безладдя у міжгалузевих відносинах, ускладнило економічні відносини між республіками, областями, підприємствами. У 1990 р. стагнація економіки переросла у затяжну кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилювали соціальне напруження в суспільстві.

Рівень життя населення

У ч и т е л ь. Зниження світових цін на енергоресурси у поєднанні з надмірною витратністю економіки СРСР призвели до того, що в уряду зникли кошти для компенсації бюджетного дефіциту. На 1988 р. він вимірювався майже сотнею мільярдів рублів, що становило десяту частину валового національного продукту. Якщо у 1985 р. бюджетний дефіцит СРСР становив 17 млрд, то в 1989 р. він склав 120 млрд руб. Навіть галузі, які працювали на ВПК, почали відчувати брак коштів для поточного виробництва і капіталовкладень.

Підприємства отримали можливість підвищувати заробітну плату, захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів.

Проте, як з’ясувалось, цей процес мав і зворотний бік. Протягом двох років (до літа 1989 p.) грошові доходи населення зросли на 105 млрд крб, або на 23 %. Ця грошова маса не була забезпечена товарами. За 1988-й рік громадяни України збільшили свої грошові доходи на 7 млрд руб., але 6,3 млрд руб. вони поклали на ощадні книжки: магазини були порожніми. А це зумовило різке розбалансування споживчого ринку.

Із весни 1988 р. у народне господарство пішли «порожні» гроші.

1990 р. інфляція становила 10 % на рік, у другій половині

1991 р. — 25 % на тиждень. Набули поширення так звані бартерні обміни.

Національний дохід 1990 р. скоротився на 4 %, 1991 р. — ще на 13 %. Дефіцитом, крім промислових товарів, стали м’ясо, молочні продукти, вершкове масло. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991 р. удвічі стрімко погіршило життєвий рівень населення, знецінивши нагромадження й залишивши більшість населення без заощаджень.

Рівень грабіжництва з 1985 по 1990 рік зріс на 50 %, на 31 % — кількість злочинів із завданням тяжких тілесних ушкоджень, на 10,5 % — умисних убивств, на 45 % — випадків незаконного володіння зброєю, на 72 % — крадіжок державного й суспільного майна, на 130 % — крадіжок особистого майна громадян.

Розгортання страйкового руху

У ч и т е л ь.

Із 1987 р. характерною стає форма протесту — колективне відмовляння від роботи, страйк. 1989 р. страйкова боротьба робітників набула масового характеру.

15 липня 1989 р. на шахті «Ясинуватська — Глибока» в Макіївці Донецької області розпочався стихійний страйк. 17 липня страйк охопив уже кілька шахт Макіївки. 18 липня до страйку приєдналися шахти Красноармійська, Дзержинська, Шахтарська, Краснодону, Первомайська. 19 липня застрайкували шахтарі Донецька і Г орлівки.

25 липня страйкувала більшість шахтарів України: 110 із 121 шахт Донецької області, 52 із 93 шахт Луганської області, усі 11 шахт Західного Донбасу таусі 20 шахт Львівсько-Волинського басейну. Загалом страйкувало до півмільйона гірників. Спочатку події розгорталися стихійно, але дуже швидко було організовано страйкові комітети.

Страйкові комітети створили робітничі дружини для підтримування порядку на шахтах. Робітничі дружини разом із міліцією опечатали всі винно-горілчані магазини. Злочинність у містах, охоплених страйком, помітно знизилась. Страйк, що почався через суто економічні вимоги, швидко переріс у багатьох містах у політичний.

20 липня страйкуючі шахтарі в Стаханові висунули вимогу про відставку місцевого партійно-радянського керівництва, про негайне скликання позачергового пленуму міськкому Компартії України і сесії міськради. Шахтарі змусили піти у відставку кожного третього директора шахти, партійно-радянських керівників у Первомайську, Сніжному, Дзержинську, Стаханові.

Під впливом виступу шахтарів передстрайкова ситуація склалася у липні 1989 р. на підприємствах металургії, машинобудування, коксохімії, залізничного транспорту. Побоюючись поширення страйку та його подальшої політизації, уряд змушений був піти на значні поступки шахтарям.

Зокрема, передбачалося значне підвищення заробітної платні шахтарям, вирішення у шахтарських містах та селищах соціальних проблем тощо. 30 липня 1989 р. страйк припинився.

У червні 1990 р. у Донецьку відбувся Перший з’їзд шахтарів СРСР, який констатував, що розв’язання соціально-економічних питань шахтарів відбувається незадовільно. Шахтарі поставили вимогу про відставку існуючого в країні уряду і формування уряду народної довіри. У резолюції «Про ставлення до КПРС» шахтарі вимагали скасування будь-яких привілеїв для партії.

У жовтні 1990 р. у Донецьку відбувся Другий з’їзд шахтарів СРСР. На з’їзді було створено Незалежну профспілку гірників (НПГ). Це була перша в країні справді незалежна від партійно-господарських структур профспілкова організація на масовій основі.

Навесні 1991 р. НПГ очолила новий страйк шахтарів. Страйк охопив 9 областей України.

Після кількох днів страйкування на місцях у середині квітня гірники рушили до Києва, сподіваючись вивести на страйк трудівників усієї республіки. 16 квітня 1991 р. у столиці було утворено республіканський страйковий комітет. Парламентська комісія Верховної Ради УРСР і уряд республіки були змушені підписати зі страйкарями нову угоду. Для координації дій страйкомів по всій Україні у травні 1991 р. у шахтарському місті Павлограді (на Дніпропетровщині) зібралася конференція представників робітничих і страйкових комітетів, громадських і політичних організацій з 13 областей республіки.

Вона прийняла проект статуту Всеукраїнського об’єднання страйкових комітетів (ВОСК). Республіканський з’їзд ВОСК у червні 1991 р. зібрав у Києві 225 делегатів з 19 областей. Результатом з’їзду стало утворення Всеукраїнського об’єднання солідарності трудівників (ВОСТ). Виголосивши економічні вимоги, з’їзд також рішуче висловився за розпуск КПРС і націоналізацію її майна, за вихід України з СРСР. Крім ВОСТу, на Донбасі продовжувала діяти

Незалежна профспілка гірників (НПГ), а на Заході України — незалежна профспілка «Воля».

VІ. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.