Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть: визначати хронологічну послідовність головних подій періоду «перебудови» в Україні; характеризувати внутрішньополітичне становище України у другій половині 80-х рр. XX ст.; визначати зміни, пов’язані з процессами «перебудови» суспільного життя; аналізувати та порівнювати явища суспільного життя кінця 80-х — початку 90-х рр., визначаючи причини активізації соціально-політичного життя населення; порівнювати різні точки зору щодо процесів перебудови в Україні і давати їм власну оцінку.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Хід уроку

І. Організаційний момент уроку

ІІ . Мотивація навчальної діяльності

У ч и т е л ьРозпочинаючи реформи, керівники КПРС вважали, що достатньо лише виправити окремі негативні моменти радянської системи. Офіційна концепція перебудови у загальному вигляді сформувалася до 1988 р. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань:

1) радикальної економічної реформи;

2) демократизацію суспільного життя, розширення гласності.

Кінцевою метою проголошувалася побудова «гуманного, демократичного соціалізму», який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави.

ІІІ . Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Гласність та лібералізація

У ч и т е л ьЗначну роль у демократизації суспільно-політичного життя країни відіграла гласність.

На січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС, який поклав початок новому етапові перебудови, постало питання про консерватизм, гальмування реформ, на перший план було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Воно мало на меті пом’якшення режиму, забезпечення (щоправда, під контролем партії) доступу народу до важелів влади, посилення їх суспільної активності, розширення соціальної бази перебудови. Першочерговими були відновлення ролі Рад як органів політичної влади; розвиток внутріпартійної демократії; демократизація економічного управління; забезпечення міцної законності, захист суспільства від зловживань влади; підвищення соціальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на захисників інтересів трудящих та ін Суть перебудови Горбачов тлумачив як поєднання радикальної економічної реформи і демократизації суспільно-політичного життя з метою побудови в СРСР гуманного демократичного соціалізму.

У цьому суспільстві мали органічно поєднатися ринок і план, демократія і керівна роль КПРС, суверенність радянських республік і союзний центр.

Запитання

1. Наскільки реальними були ці прагнення?

2. Чому вони не здатні були докорінно змінити ситуацію? Гласність відкрила можливість сказати через пресу, радіо, телебачення, літературу, кіно правду про існуючу у країні тоталітарну систему, про її численні злочини. Гласність почала поступово переростати у свободу слова. Цьому процесу сприяла поява 1989 р. значної кількості позацензурних видань різних громадських та політичних об’єднань і груп. Із 1 серпня 1990 р., згідно з Законом СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації», було запроваджено свободу друку та заборонено цензуру Численні публікації з історичних, політичних, культурних та економічних проблем заповнили безліч «білих плям» в історії країни1988 р. знову було порушено мовчання щодо штучного голоду 1933 р. Почалася руйнація теоретичних догм та ідеологічних стереотипів, повною мірою виявилась нежиттєздатність комуністичної ідеї, ленінського вчення, злочинність більшовицького режиму.

Зрушення у політичному житті України. Пожвавлення громадської активностіПочаток політичній реформі в СРСР було покладено в червні 1988 р. на ХІХ Всесоюзній партконференції, рішення якої спрямовували на реорганізацію вищих органів влади, забезпечення повновладдя рад, демократизацію КПРС.

Передбачалося, що політична реформа відкриє простір для самоврядування, створить умови для розвитку ініціативи громадян, представницьких органів влади, партійних і громадських організацій і трудових колективів. Реформатори прагнули надати радам реальну владу, зробити їх незалежними від компартійних структурНаприкінці 1988 р. сесія Верховної Ради СРСР прийняла відповідні закони, що змінювали структуру, порядок виборів і зміст роботи вищих органів влади. Вищим законодавчим органом влади в СРСР було оголошено з’їзд народних депутатів. Але водночас третина місць народних депутатів була зарезервована для КПРС та підконтрольних їй громадських організацій.

Але і в такому вигляді новий закон про вибори, порівняно з попередніми виборами в СРСР, був значним кроком уперед, підривав основи тоталітарної системи в країні. Вибори тепер мали відбуватися на альтернативній основі, на одне місце могли балотуватися декілька кандидатів.

Складання тез

Протягом розповіді вчителя учні виписують основні дати подій, що свідчили про зростання громадянської активності суспільства 1988 р. у республіці почали стихійно виникати перші масові мітинги. На знак протесту проти злочинного замовчування владою справжніх наслідків чорнобильської катастрофи 26 квітня 1988 р. у Києві відбувся перший стихійний мітинг та демонстрація Особливо бурхливо розвивалися події у Львові. У червні–липні 1988 р. тут відбулися перші несанкціоновані мітинги, у яких взяло участь десятки тисяч людей. Перед учасниками мітингів активно виступали колишні дисиденти — В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Ігор та Ірина Калинці, окремо обговорювалися гострі національні проблеми, лунали вимоги спорудити у Львові пам’ятники Т. Шевченкові і жертвам сталінізму. Уперше публічно було порушено питання про реабілітацію вояків УПА як борців за національне визволення проти сталінської диктатури.

Драматичні зіткнення між міліцією і демонстрантами сталися 29 липня у Києві і 4 серпня у Львові. 17 вересня 1989 р. у демонстрації, організованої з приводу 50-річчя введення радянських військ до Західної України згідно з пактом Молотова–Ріббентропа, у Львові взяли участь 150 тис. осіб. Увечері того ж дня у вікнах з’явилися сотні тисяч свічок у пам’ять про загиблих під час комуністичних репресій.

Наприкінці січня 1990 р. у Хмельницькому, Луцьку, Полтаві, Рівному, Львові та інших містах відбулися мітинги з вимогами відставки місцевого компартійного і радянського керівництва.

У першій декаді лютого 1990 року відбулися багатотисячні мітинги в Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Полтаві та інших містах. Ситуація у західних областях республіки дедалі більше почала загострюватися. Мітингувальники вже ставили питання про заміну політичних структур, а не окремих осіб. На 10-тисячному мітингу в Тернополі учасники вимагали розпуску компартії України.

У Львові пролунали гасла «Україна — без обкомів», «Партію — з підприємств!» Із початку 1989 р. до лютого 1990 р. опозиція підготувала 1 565 масових заходів, у яких взяли участь понад 2 млн осіб. Спираючись на ці дані, міністр внутрішніх справ, голова КДБ, міністр юстиції, голова Верховного суду і прокурор УРСР 20 лютого 1990 р. звернулися до ЦК КПУ з доповідною запискою, у якій пропонувалося оголосити мораторій до 1 липня на політичні акції, спрямовані на дестабілізацію становища в країні.

Із кінця лютого 1990 р. в Україні спалахнула «мітингова війна».

25 лютого відбулося близько 100 мітингів, у яких взяло участь до 230 тис. осіб. Понад половину мітингів організувала Комуністична партія.

Під тиском демократичних сил правляча партія постійно відступала.

Із січня по квітень 1990 р. одинадцять з двадцяти п’яти перших секретарів обкомів партії подали у відставкуЗапитання

1. Які питання вони вирішували? (Утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів, програм.)

2. Чи можна провести чітку лінію, що визначала, якими питаннями займались ці організації?

Восени 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, на засіданнях якого відкрито обговорювалися питання голоду 1933 р., боротьби за незалежність 1917–1920 рр. та ін.

Почали виникати осередки «неформальних» (тобто непідконтрольних КПРС) об’єднаньВосени у Львові було створене «Товариство Лева». Воно почало видавати газету «Поступ», яка одразу посіла чітку демократичну позицію, стала популяризатором ідей національного відродження, відновлення української державності і трибуною для діячів опозиціїЗначною подією стало утворення Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал», установча конференція якого відбулася в Києві 4 березня 1989 р. На початку 1988 р. просвітницькі українознавчі організації «Спадщина» виникають у Харкові та Києві. Їхня діяльність дуже швидко вийшла за межі суто просвітницької роботи і набула політичного характеру. 1988 р. зародився і студентський рух. У Києві виникає

студентське об’єднання «Громада», у 1989 р. — Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство у Львові, Демократична спілка студентів та інші організації в багатьох містах республіки.

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш ніж 47 тис. неформальних об’єднань.

Під тиском мітингів, демонстрацій, пікетів, голодувань, в умовах розпочатих революційних змін у країні компартійно-радянським органам влади довелося дозволити переселення татар.

У результаті у квітні 1989 р. на півострові їх уже мешкало 40 тис., а влітку 1991 р. — 130 тис. (у 1944 р. — було депортовано 191 тис. татар). Для захисту національних прав депортованого народу навесні 1989 р. було створено Організацію кримськотатарського національного руху28 червня 1991 р. у Сімферополі курултай — з’їзд представників кримськотатарського народу — виступив за відновлення кримськотатарської автономії. Курултай обрав вищий

представницький орган кримськотатарського народу — меджліс.

1987–1988 рр. із в’язниці та заслання повернулися до України відомі дисиденти — В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук’яненко та ін.

Вони відновили роботу Української Ґельсінської групи, а в липні 1988 р. перетворили її на спілку (УҐС). Оприлюднена «Декларація принципів» у 1988 р. засвідчила, що УҐС з правозахисної перетворилася на «типово політичну» організацію. Вона першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української державиУ листопаді 1989 р. у Києві відбулося перепоховання праху відомих «шістдесятників» — жертв тоталітарної системи — В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого.

Формування багатопартійної системи

У ч и т е л ь. Наприкінці 1989–1990 рр. на основі самодіяльних громадських організацій та рухів в Україні виникають політичні партії. Лютневий (1990 р.) Пленум ЦК КПРС мав пристати на вимогу демократичних сил вилучити з Конституції СРСР статтю 6 про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у радянському суспільстві. Законодавчо це рішення було оформлено на ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР у березні 1990 року.

У вересні 1990 р. Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про порядок реєстрації громадських об’єднань», що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності в республіці. Комуністична партія втратила свою політичну монополіюУ квітні 1990 р. на базі Української Ґельсінської спілки виникла Українська республіканська партія (УРП). На час свого виникнення УРП налічувала 2,3 тис. членів, а через рік — 8,9 тис.

Лідером партії було обрано Л. Лук’яненка — відомого політв’язня і дисидента. Головною метою своєї діяльності республіканці проголосили утворення Української самостійної соборної держави.

Для пропаганди своїх поглядів УРП активно використовувала депутатську трибуну: до Верховної Ради УРСР навесні 1990 р. було обрано 11 республіканців. Партія в 1990 р. мала кілька газет та інших видань. До програми УРП було включено вимоги демонополізації виробництва, переходу до ринкової економіки, економічної самостійності Українигосподарської самостійності підприємств, економічної свободи громадян, запровадження різних форм власності, пріоритету екології над економікою, приведення законів

України у відповідність до міжнародних норм права тощоУ березні 1990 р. на засіданні Великої ради Руху кілька його керівників — І. Драч, Д. Павличко та ін. — заявили про свій вихід з КПРС і про створення Демократичної партії України (ДемПУ).

Перший з’їзд ДемПУ відбувся у Києві у грудні 1990 р. Головною метою партії проголошувалися досягнення державної незалежності України та побудова демократичного і гуманного суспільства.

ДемПУ виступала за націоналізацію загальносоюзної власності, створення ринкової економіки, соціальну захищеність людини.

20 партій і громадських об’єднань склали ядро Української міжпартійної асамблеї (УМА), утвореної у липні 1990 р., — блоку партій та організацій на платформі радикального націоналізму і непримиренного антикомунізму.

1990–1991 рр. виникли також Партія зелених України, Ліберальна партія, Народна партія та ін. Нові партії були кількісно невеликими політичними об’єднаннями.

Усього протягом 1990 р. було створено 16 політичних партій. 1991 р. пройшли реєстрацію, маючи понад 3 тис. членів, УРП, ДемПУ, Партія зелених, Українська селянська демократична партія і Партія демократичного відродження України. Комуністична партія поки що залишалася найчисленнішою Завдання

1. Що було спільного в назвах цих партій?

2. Випишіть основні спільні завдання, які вони ставлять перед собою.

3. Яким бачили статус України більшість партій? 1988 р. з лав КПРС вийшли 18 тис. осіб 1989 р. таких було вже 136,6 тис., причому понад половини з них становили робітники.

На початок 1990 р. компартія України налічувала майже 3,3 млн членів. У ній почали швидко наростати кризові явища. Із 1990 р. розпочався обвальний процес добровільного виходу з її лав.

Так, якщо в 1988 р. компартію України залишило 1,9 тис. осіб, то 1990 р. — 251 тис., а за шість місяців 1991 р. — 143 тис. Масового характеру набув вихід із компартії в західних областях України.

На 1 січня 1991 р. Львівська обласна партійна організація зменшилася на 27,6 %, Івано-Франківська — на 18,7 %, Тернопільська — на 10,35 %. Упродовж 1990 року було ліквідовано 39 міськкомів та райкомів компартії України.

Щоб протидіяти соціально-політичним зрушенням, КПУ намагалася утворити різноманітні об’єднання: всілякі комітети захисту Леніна, СРСР, комуністичних ідей, Раду громадських організацій України та інші.

Для «заспокоєння» пробудженого народу використовувалися також новостворені загони міліції особливого призначення (ЗМОГО), які відзначилися арештами й масовим побиттям людей у Києві (29 липня 1989 р. і 2 жовтня 1990 р.), Львові (1 жовтня 1989 р.) та інших містах. Певну тривогу викликали міжконфесійні чвари, спричинені боротьбою між Російською православною церквою та відновленими УГКЦ і УАПЦ за культові споруди, майно, доходи. Окремі конфлікти, які траплялись переважно в західних областях, вдалося врегулювати і не допустити їх використання антидемократичними силами.

Робота з документом

Леонід Кравчук, перший президент України

«І перебудова загальмувалась. Тоді Горбачов пішов глибше: треба змінити кадри, сказав він, змінити технології, форми та методи управління, перебудувати партію. Але якщо перший етап перебудови — науково-технічний прогрес — аж ніяк не зачіпав секретарів обкомів, райкомів, то коли Горбачов сказав, що потрібно перебудувати партію, і це стосувалось більшості партійних чиновників, апарату партії, вони почали гальмувати перебудову ще більше. Тоді він звернувся до партії на XIX Всесоюзній партійній конференції 1988 року, яка, по суті, розділилася на дві частини: одне крило, консервативне, вимагало повернутися назад, друге, прогресивне, вимагало йти далi рішучiше та послідовніше».

Запитання

Що гальмувало перебудовчі процеси і чому?

До початку 1987 р. було змінено 70 % складу Політбюро ЦК КПРС, 60 % секретарів обкомів партіїНа цьому етапі відбувається активне оновлення кадрів. Один за одним залишають посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського,

Львівського та інших обкомів. Скидання консервативного баласту було домінуючою тенденцією в кадровій політиці. За цих умов В. Щербицький не тільки зберіг свою посаду, а й активно впливав на загальносоюзне керівництво. Це було зумовлено доволі стабільною соціальною обстановкою в Україні; існуванням в республіці міцного державного і партійного апарату, спроможного стримувати розвиток радикальних процесів; небажанням Москви йти на конфлікт і намаганням утримати стабільність в Україні; здатністю В. Щербицького до політичних маневрівВ УРСР упродовж 1986–1989 рр. було замінено 16 із 25 перших секретарів обкомів, 4 із 6 секретарів ЦК Компартії України, Голову Ради Міністрів О. Ляшка, кожного другого міністра, 147 перших секретарів міськкомів та райкомів партії, кожного третього голову облвиконкому. У вересні 1989 р. свою посаду був змушений залишити і Щербицький.

Першим секретарем ЦК Компартії України було обрано В. Івашка, якого влітку 1990 р. замінив С. Гуренко.

V. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

1. Висловіть своє ставлення до тези, що гласність не надбання перебудови, а засіб «виходу пари», що переводить у гудок незадоволення людей (Д. Ольшанський).

2. Чому Комуністична партія у цей період втрачала авторитет?

3. Н а що була спрямована активність громадськість організацій?

4. Яким бачили своє основне завдання перші політичні партії?

VІ. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника