Мета: ознайомити учнів із літературними творами письменників Кіровоградщини; формувати патріотичні почуття; виховувати любов до рідного краю, українського слова та почуття гордості за свій народ, свою культуру; удосконалювати навички виразного читання, пошуково-дослідницької діяльності. Обладнання: виставка літературних творів письменників Кіровоградщини; презентація міні-проекту «Мотиви лірики Миколи Паскаря»; фотовиставка портретів письменників Кіровоградщини, вишита скатертина, букет із польових квітів та колосків. Хід уроку Вічно будь, квітуй, мій отчий край, Зичу щастя й довгих літ пророчу! С. Коляда І. Емоційна та психологічна підготовка учнів до сприйняття теми уроку Учитель. Любі діти! Знову впевненою ходою крокує Першовересень. Сьогодні він заглянув на кожне шкільне подвір’я, завітав до кожної української школи. І у своїй вишиваній різнобарвній торбинці приніс нам перший урок у цьому навчальному році. Мабуть, не треба бути провидицею, щоб дізнатися, чого найбільше хочуть сьогодні всі люди України. Звичайно, миру. Адже, саме мир, рідний край, дорогі люди поруч роблять нас щасливими. Ми живемо в прекрасному куточку України - степовій Кіровоградщині. Її неозорі поля, тихоплинні ріки, чарівні краєвиди - усе це джерело натхнення для творчих людей. Тому ми сьогодні поговоримо про наш край у творах мистецтва, зокрема в літературі.
(Учитель ознайомлює учнів із темою, метою уроку, епіграфом.)
Учитель. Рідний край починається зі споришевої стежини біля батьківської хати, із невеличкої річечки в кінці городу, зі шкільного порогу, з маминої пісні і бабусиних казок. Ось які почуття пробудив рідний край у колишньої випускниці школи Вікторії Мохонько. Моє село... Село моє - красиве й рідне, Село моє - як золоте, Тут небо сонячне й погідне, І зірка вранішня цвіте. А в лузі при широкім полі Висока й гарная росте Зелена, оксамитова тополя Й волошка синяя цвіте. І все мені до болю рідне: І луки, і поля, й долини, І небо, сонячне й погідне Моєї рідної Вкраїни. (2005)
Учитель. Наше село Глодоси - колиска доброти, творчості, натхнення. На цій землі народжувалися і зростали талановиті і сильні духом люди. Усіх і не перелічити. Згадаємо лише, що за часів УНР в українську армію село відправило цілий полк вояків. Згодом він став називатися Глодоською дивізією, якою командував глодосянин Фока Мелешко. А легендарний останній отаман Холодноярської республіки Орел - не хто інший, як селянин із Г лодос Г ерасим Нестеренко. Такий рівень національної свідомості теж можна назвати свого роду скарбом. Але тут знаходили й справжні скарби. Життя села описали в своїх творах Терень Масенко, Юрій Дмитренко- Думич, Фотій Мелешко, Поліна Страшнова, Микола Паскарь. У Глодосах живуть роботящі, сильні та мудрі люди, які передають свої духовні скарби з покоління в покоління своїм дітям, щоб вони зберігали спадок наших предків. (Виступ учнів з повідомленнями про митців рідного села та їх твори.) Учень 1. Терень (Терентій) Масенко народився в Глодосах 10 листопада 1903 року. Дід майбутнього письменника керував церковним хором, хата стояла неподалік сільського храму. Вона не збереглася, є тільки місце, де колись стояла батьківська хата поета. Нині лише ця назва та пам’ятна дошка про перейменування вулиці іменем Масенка на сільській амбулаторії через дорогу від церкви нагадують нам про славетного земляка. Його дитинство було подібне до життя мільйонів дітей селянської бідноти. В автобіографічному вірші «Родословна» герой говорить, що його прадід був кріпаком, діда поглинули води Цусіми, батько загинув під Перемишлем у роки Першої світової війни, а мати ходила росяними стернями, дбаючи про долю своїх дітей. Коли заходила мова про школу чи навчання, Терень Германович з лукавою усмішкою оповідав про свої багаторічні «університети»: спочатку церковнопарафіяльна сільська школа, котру жартома називали «міністерською», потім Єлисаветградський педтехнікум, Глодоська гімназія (якої поет не закінчив), робітфак при Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті, Харківський інститут народної освіти і, коли вже «школяреві» стукнуло тридцять літ, він ще здобував фах газетяра. 1930 року Масенко закінчив факультет журналістики Комуністичного університету імені Артема при ЦК КПУ. Працював у редакціях низки газет та журналів, а в роки Великої Вітчизняної війни - на радіостанції. Перша збірка поезій «Степова мідь» вийшла 1927 року. Свої твори підписував псевдонімами «І. Райд», «Степан Гармаш», «Тиміш Сурмач», «Теренцій». Особливої уваги заслуговує пісенна творчість поета. На його вірші написано понад двісті пісень, романсів. Окремі з них увійшли до великої збірки «Хвилі дніпровські». Найкращі пісні творилися в щирій співпраці з П. Майбородою, Г. Верьовкою та іншими композиторами. (Звучить пісня на слова Т. Масенка «Йде весна над нивами».) Учень 2. Працював Терень Масенко також як автор книжок для дітей. Значне місце в творчості належить епічному жанру (роман у віршах «Степ»). Останні, видані за життя прозові твори, - есе та спогади про митців-побратимів. Помер автор уславленої «Пісні про Дніпро» 6 серпня 1970 року, похований у Києві. На відзначення сторіччя від дня народження Тереня Масенка з Києва в Глодоси приїжджала його донька Лариса Масенко - одна з провідних сучасних мовознавців і популяризаторів української мови, відомий громадський діяч. Читець 1. Степова волошка Ти знову снилася мені. Дитинство... Степ в росі... Волошки вплетено рясні В твоїй важкій косі... І небо чисте й голубе Над сном гарячих трав. За сині очі я тебе Волошкою назвав. І зникла ти серед ланів Не вчора, не торік... А голос дальній твій дзвенів У серці цілий вік... Вишневий цвіт села Глодос Я в сні лиш поверну. В цвіту степів, у сяйві рос Я чув тебе одну... Через літа, шляхи круті Мене ти не знайшла... А ти завжди в моїм житті Волошкою цвіла. Читець 2. Пам’яті моєї матері Там, де лягло Чорномор’я без меж В білому осені злоті, - Ти, моя мати, обніжком ідеш Рідна, висока в скорботі. Як ти пройшла із безхмарним чолом, Боса - по стернях і росах? Де ти лежиш у траві за селом В тихих вишневих Глодосах? Скільки за вік ти зв’язала снопів, Скільки посіяла жита! Нині лежиш ти в мовчанні степів, Небом холодним укрита. Ось я в далекі поїхав краї - Й тут, серед темної ночі, Сняться натруджені руки твої, Сині зажурені очі. Наче я знов на гарячих снопах Плачу під спів жайворінка... Тихо проходить в херсонських степах Мати моя українка. (1932) Учень 2. Фотій Минович Мелешко народився 25 серпня 1889 року в селі Глодоси. Драматург, прозаїк, мемуарист, доктор філософії Українського університету в Празі. Брав активну участь у визвольних змаганнях доби УНР. З 1921 року перебуває в еміграції (Чехія, США). Автор епопеї з селянського життя «Три покоління» (1943 року), драми «Понад Дніпром» (1921 року), низки оповідань, фейлетонів, спогадів. Помер 6 грудня 1970 року в Америці. У своїй книзі «Три покоління» Ф. Мелешко постає перед читачем як поет степу, тонкий його знавець і поціновувач. Ось епізод із повісті: «Сонце ген-ген підбилося на чистому небі. Блакить небесна, чиста, прозора, ніде ані хмариночки. Степовий вітер знесилився за це сухе Боже літо, і тепер десь лежить собі та відпочиває - ані дихне. Повітря чисте, незрівнянне за своєю прозорістю. А був це осінній вересневий степ. Лежить безмежний степ, лежить та дихає своїми могутніми грудьми, простягся та й відпочиває. Лінивим був у це літо степ. Розгнівалося на нього небо та й не поливало водою. Кволило волю небо сонцеві, яке й пекло ціле літо широкий степ. І лежить степ безмежний, мов мрія.» Учитель. У розпал Великої війни пише Мелешко свій твір про красу рідного степу, і болить його душа за рідним краєм, бо переймається його долею. Достовірно і вдало описує Ф. Мелешко і значні для глодосян події, зокрема коронацію царя Миколи ІІ та смерть Олександра ІІІ. Цікавими є і спогади автора про освіту в селі Глодоси: «В Болотяному було тоді аж чотири школи - дві церковні та дві, так звані, «казьонні». В одну з таких шкіл і ходив Мася (Максим) - головний герой твору. «Три покоління» - це дзеркало історії рідного села, тому цей твір варто прочитати всім. Тут ви знайдете прізвища багатьох глодосян, довідаєтеся про багато подій , які відбувалися в минулому. Учень 3. (Виступ учнів та презентація міні-проекту «Мотиви лірики Миколи Паскаря».) Микола Михайлович Паскарь народився 9 лютого 1948 року в селі Глодоси Новоукраїнського району Кіровоградської області. Мати була різноробочою в колгоспі. Закінчив вісім класів, але освіта зазначена як середня. Після восьмого класу пішов працювати в колгосп імені Фрунзе, був різноробочим. Уже в 1967 році закінчив курси водіїв. Того ж 1967 року був призваний у Радянську армію, де його відправили служити у Закавказзя. Після демобілізації повернувся до рідного села і продовжив працювати в колгоспі водієм. Таким чином пропрацював 44 роки. Зараз перебуває на заслуженому відпочинку. Має двох доньок. У 2009 році при сільському Будинку культури був створений краєзнавчий музей, де почав працювати М. М. Паскарь. Саме він і дістав всі експонати, які знаходяться в ньому. Почав писати у віці 53 років. Перечитавши вірші Миколи Паскаря, ми зрозуміли, що людина ця дуже романтична. Він дорожить кожною миттю минулого та теперішнього. Це людина дуже широких та благородних поглядів, яка цінує життя та поезію. Звичайно, він знайомий з гумором, що добре виражено у віршах «Неуважна баба», «Заяче щастя», «Хвалькувата муха», «Метелик-невдаха», «Неуважний дід». Хоча краплина романтики в ньому теж присутня, а точніше його відчуття кожної хвилини цього дивного буття. Показано це у вірші «Подих весни». Перший подих весни, якої так довго чекали всі, перший подих життя, перші почуття, які прокинулися. Знайомі йому ніжні почуття виливає у віршах інтимної лірики, наприклад: «Горобці на калині», «Любов мінлива, як погода», «Не искушай», «Випробування розлукою», «Оманлива зовнішність», «Ангелу любви». Звичайно, романтика, гумор та ніжні почуття важливі, але й не забуває про актуальні проблеми в нашому світі. Наприклад, проблема з землею, яка добре описана у вірші «Розмова з полем», «Земля горить». У кожен свій вірш він укладає всю свою душу. Кажуть, оптимізм - одна із головних якостей українського народу. Микола Михайлович своїм життям доводить правильність цього твердження, адже на все у нього вистачає часу. Хоч Микола Михайлович на пенсії, але постійно в дії. У 2009 році при сільському будинку культури створив краєзнавчий музей, в якому й працює до сих пір, шукає історичні пам’ятки і розширює колекцію музею. Він сподівається на те, що зможе передати хоча б якусь краплинку любові до нашої землі, що хтось зможе продовжити його працю, зберегти найцінніше, передати нащадкам - і тоді все, що він зараз робить, не буде марно. А ще Микола Михайлович захоплюється різьбярством та малюванням. Він виставляв свої роботи на виставках декоративно-ужиткового мистецтва. Ця людина має великий запас терпіння, чуйності та турботи про майбутнє наших односельчан. Він сіє зерно людських цінностей з надією, що воно проросте. У характері Миколи Паскаря можна помітити сентиментальні нотки за минулим, це можна простежити в: Пісні про вчителя Я часто повертаюсь в роки свої чудові, До вчительки, якої сьогодні вже нема. І сказані в дитинстві слова її пророчі, Немов би нею сказані сьогодні ці слова. Спогади про дитинство Як хочеться часом буває В дитинство своє повернутись, Його чистоту кришталеву, Хоч пальцем легенько торкнути. Але й проблеми насущні він не обходить стороною, старається їх вирішити, звертаючись до людей через свої вірші. Інколи поетичне слово може зробити більше, ніж купа пустих обіцянок. У вірші «Розмова з полем» він пише: «Чому це ти, поле, засмучене стало? Чому бур’янами позаростало?» Микола Паскарь - це людина слова, честі, син рідної землі, яким можна і потрібно пишатися. На даний момент книга «З любов’ю до рідної землі» - це єдина збірка, надрукована для громадського загалу. Його вірші часто друкувала районна газета. Автор має чимало ще ненадрукованих робіт. Читець 3. Моє село Я люблю це село, де родився колись, Де зробив у житті перші кроки, Де стежину топтав серед поля в степах, Цю любов пронесу через роки. Я люблю це село, неповторне село, Де в музеї застигло минуле, Де пори золотої дитячі роки, Як зоря, що летить, промайнули. Навесні все навкруг покрива цвіт садів, Як фата покрива наречену. Аромат полонить і п’янить солов’їв, Які пісню ведуть нескінченну. Віддзеркалює небо у зоряну ніч Тихе плесо ставків серебристих, Чистим росяним ранком розноситься спів Невгамовних півнів голосистих. Моє серце прискорює ритми в грудях, Коли бачу тебе ще здалека. Я на крилах любові до тебе лечу, Як летить до гнізда свого вірний лелека. Я вклоняюсь тобі і бажаю відтак Чистоти твоїх вулиць широких, Г арних білих осель, солов’їв у садах І не старять нехай тебе роки. Я люблю це село, що засноване там, Де були лиш болото і оси. Я люблю це село, моє рідне село, Яке зветься незвично - Глодоси. Микола Паскарь Учитель. Дорогі діти! Ви живете поруч з такими талановитими людьми, як М. Паскар, В. Мохонько. Глодоську землю оспівано у творах багатьох митців. Ви теж можете спробувати свої творчі сили, як це зробила Аліна Юрчик. Вона написала вірш «Мої Глодоси». (Учениця читає вірш.) Мої Глодоси Мій рідний край - це ви, Г лодоси, Моя заквітчана земля, Яскраві сині небосхили, А ще - золочені поля. І ті чудові дні яскраві Під сяйвом сонячних небес. Все вирина в моїй уяві, Такою бачу я тебе. Глодоси - це земля дитинства У розмаїтті кольорів, В саду вишневому колиска Й калина в кожному дворі. Лани, гаї під синню неба, Це рідна батьківська земля, Мені інакшої не треба, Люблю тебе, моя земля! Учитель. Шановні діти! Ви підготували презентацію «Природа мого села». Давайте проглянемо і ще раз помилуємося красою батьківського краю. (Перегляд презентації. Звучить пісня «Рідне село».)
Вправа «Мікрофон»
Учитель. Любі діти! Сьогодні від кожного з нас залежить, якою буде наша Батьківщина в майбутньому. Чи проросте оте зерно любові, що посіяли митці слова у рідній борозні? Чи не перетворяться слова любові до рідної землі на звичайну банальність? Сподіваюся, що нове покоління українців, тобто ви, не тільки промовить своє вагоме слово, а й учинками доводитиме свою любов до рідної землі. Багато митців присвятили свою творчість темі любові до рідної землі. Їх надбання не всі вам відомі. Тому пробуйте свої сили - досліджуйте творчість митців-земляків, цим ви збагатитеся духовно. Можливо, у недалекому майбутньому хтось із вас поповнить кагорту творців, про яких ви сьогодні почули. Дякую вам за підготовку до уроку. | |
Схожі матеріали: |
| Всього коментарів: 0 | |