Мета: охарактеризувати особливості розвитку культури України в період національно-визвольних змагань, культурні здобутки українських урядів в освітній політиці, освітню політику більшовиків, стан науки, значення відкриття УАН і університетів; розвивати в учнів уміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки, здійснювати порівняння історичних явищ та подій, удосконалювати навички роботи з історичними джерелами, давати історичну характеристику діячам культури; сприяти патріотичному вихованню учнів, а також виховувати в них естетичні смаки та уподобання.

Основні поняття: «культура», «освіта», «наука», «мистецтво».

Обладнання: документи, ілюстрації, портрети діячів культури, мультимедійний проектор.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Очікувані результати

Після цих уроків учні зможуть:

• характеризувати особливості розвитку освіти України в 1917–1921 рр.;

• показувати на карті основні місця і території, пов’язані з розвитком освіти, науки та мистецтва;

• на основі різних джерел інформації:

а) визначати й характеризувати основні чинники, явища, процеси та пам’ятки культури цього періоду;

б) порівнювати ідеї та цінності, що були характерні для тогочасної культури, із сучасними державотворчими ідеями та культурними цінностями українців;

в) оцінювати внесок окремих діячів у вітчизняну та світову культуру.

Хід уроку

І. Організаційний момент уроку

ІІ . Актуалізація опорних знань учнів

Бесіда

1. Назвіть нові тенденції та чинники розвитку культури в 1917–1921 рр.

2. Чим вони відрізняються від попереднього, дореволюційного періоду?

3. Охарактеризуйте подвижництво творців та діячів культури в цей період.

4. Назвіть діячів української культури.

5. Як би ви оцінили культурно-освітню діяльність громадських організацій?

6. Яку роль вони відіграли в процесі українізації?

ІІІ . Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Робота в групах

Учні отримують завдання опрацювати відповідний текст та скласти 5 тез. Учні інших груп повинні записати ці тези та поставити запитання доповідачу.

Шкільна освіта українських урядів

1-а група

Паралельно з українізацією тривав процес відродження українських середньої й початкової шкіл.

Цим питанням було присвячено два педагогічних з’їзди.

 Концепцію системи освіти представила С. Русова. Вона вважала, що «національне виховання є певний ґрунт у справі зміцнення моральних сил дитини й оновлення відродження душі народу».

У резолюції I педагогічного з’їзду визнавалося реальним протягом двох навчальних років перейти до викладання українською мовою всіх дисциплін у середній школі, а на вимогу батьків відкривати паралельні класи з викладанням російською. Цей підхід був підтверджений у декларації Генерального Секретаріату, оголошеній на засіданні Центральної Ради 9 липня 1917 р., коли серед найважливіших завдань називалась українізація школи, яку починати

слід було з організації видання підручників, підготовки вчителів та сприяння їх професійній взаємодії.

Від березня до осені 1917 р. у країні з’явилося 57 нових середніх шкіл різних типів. Вони були засновані й існували на приватні та громадські кошти. Першу з них — 1-шу українську гімназію ім. Шевченка — було відкрито 18 березня 1917 р. у Києві заходами Товариства шкільної освіти.

Відзначимо, що 30 українських гімназій було відкрито вже протягом 1917/18 навчального року, а наприкінці 1918 р. їх уже налічувалося 82 518.

Наприкінці 1917 р. було розроблено плани і програми для єдиної трудової школи, тобто загальноосвітньої, з 12-річним терміном навчання. З метою ефективного керівництва народною освітою в Україні створено Київський, Одеський і Харківський шкільні округи, а для прискорення дерусифікації шкіл — численні курси українознавства. Багато уваги приділялось підготовці та виданню шкільних підручників. Незважаючи на труднощі воєнного часу, їх

наклад у 1917 р. досяг 300 тисяч примірників, а 1918 р. було видано 2 млн книг.

Незаперечний вплив на розгортання українізації мало рішення Центральної Ради у березні 1918 р. про надання українській мові статусу державної. Згідно з наказом Міністерства народної освіти, в усіх школах запроваджувалося викладання винятково українською мовою.

Важливе значення в становленні національної школи за Гетьманату мав прийнятий Радою Міністрів 1 серпня 1918 р. закон про обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах починаючи з 1918/19 навчального року.

Але найбільше для відновлення української культури за часи визвольних змагань було зроблено Українською державою, яку очолював гетьман П. Скоропадський, та, зокрема,

 Міністерством вищої народної освіти і мистецтв на чолі з професором М. Василенком. Новий уряд рішуче проводив політику українізації духовного життя, особливо у сфері освіти. Першим кроком Міністерства у цій справі стала титанічна робота із запровадження єдиної трудової школи, проект якої був розроблений ще Центральною Радою. Поряд з відкриттям нових українських шкіл українізувалися також старі російські гімназії. Уже на кінець 1918 р. в Україні існувало 47 208 народних шкіл, 1 210 вищих початкових шкіл, 474 чоловічі і 262 жіночі гімназії, 91 комерційна школа, 70 реальних, 18 торгових і 18 духовних шкіл. Для незаможних учнів призначалися стипендії.

Освітня політика більшовиків

2-а група

У грудні 1917 р. більшовики на з’їзді рад у Харкові проголосили Українську Радянську Республіку. Але їх влада в Україні в перші роки поширювалася лише на сході (Донбас), інші території вони окуповували лише тимчасово. У перший (січень–лютий 1918 р.) і другий (лютий–серпень 1919 р.) періоди свого панування в освіті вони дотримувалися принципу про те, що українське населення має самостійно обирати мову навчання своїх дітей.

Остаточно радянська влада в Україні закріпилася з грудня 1919 р. Спочатку українські більшовики не мали чіткої освітньої політики, спрямувавши свої зусилля передусім на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою, втягнення у революцію і привернення на свою сторону широких мас учительства тощо. У грудні 1917 р. вони створили Народний комісаріат освіти України на чолі з В. Затонським.

Нову українську систему освіти більшовики намагалися будувати за російським зразком. Беручи за основу «Положення про єдину трудову школу», що діяло в Радянській Росії, вони прийняли у травні 1919 р. «Положення про єдину трудову школу УРСР».

«Положення» передбачало: запровадження безкоштовного і спільного навчання дітей обох статей з 8-ми років, загальноосвітній і політехнічний характер навчання, заборону релігійного виховання, введення в основу роботи школи продуктивної праці дітей. Заперечувалися перевідні і випускні екзамени, не допускалися домашні завдання учням, поділ на класи замінювався поділом на групи за рівнем підготовленості дітей до певних видів занять, ліквідовувалася 5-бальна система оцінювання знань.

У липні 1920 р. Наркомос УРСР видав «Декларацію про соціальне виховання дітей». У ній визначалися основні принципи політики Радянської України у галузі освіти і виховання підростаючого покоління.

«Декларація» наголошувала на необхідності виховання дітей у дусі комунізму, трудового виховання, поєднання навчання й виховання в єдиному процесі. Окремі питання в документі трактувалися з позицій теорії «відмирання школи», замість шкіл рекомендувалися дитячі будинки та дитячі комуни, основним підручником проголошувалося життя, недооцінювалася роль сім’ї у вихованні дітей (виходили з помилкової думки про неминуче відмирання сім’ї в умовах соціалізму), а власне соціальне виховання розглядалося як засіб руйнування сім’ї й усунення її від виховання дітей.

У березні 1920 р. було затверджено українську радянську систему освіти, яка діяла з різними доповненнями десять наступних років. В основу даної системи було покладено соціальне виховання, а робота всіх освітніх і виховних закладів будувалася за трудовим принципом (на базі продуктивної праці для виявлення професійних нахилів дітей) і за своїми завданнями та змістом утворювала

єдину систему професійної освіти. Її автор тодішній нарком освіти Г. Гринько виходив з важливих потреб українського народу:

— необхідність підготовки кваліфікованих робітників для потреб відбудови господарства;

— необхідність організації захисту дітей і турботи про них через велику кількість сиріт і напівсиріт, які з’явилися у результаті революції та війни (~1 млн або 1/8 всіх дітей).

Схема шкільної освіти, за проектом Г. Гринька, була такою: дошкільні заклади соціального виховання (дитячий садок, дитячий будинок, комуна, колонія) для дітей від 4 до 8 років; єдина трудова школа для дітей від 8 до 15 років (I концентр 4-річний — з 8 до 12 років, II концентр 3-річний — з 12 до 15 років); професійні школи (для молоді віком 15–18 років) і вищі навчальні заклади

(технікум, інститут, академія).

У цілому проект Гринька будувався за основними принципами, які майже не відрізнялися від тих, які були прийняті в Українській державі: школа мала бути єдиною, трудовою, виховною і національною. Але за умов радянської влади національною вона могла бути лише за формою, а зміст її був інтернаціональний. Попри те, що у вихованні проголошувався принцип народної творчості, все шкільництво підпорядковувалося більшовицькій партії і її центральним органам, без волі яких нічого не можна було робити.

Стан науки. Відкриття УАН і університетів

3-я група

У березні 1917 р. почалась робота із заснування першого українського народного університету із завданням — «дати загальну наукову освіту і такі наукові відомості, які дає університет державний, … поставивши в центр викладання українознавство».

Його було офіційно відкрито в Києві 5 жовтня 1917 р. А вже через рік, з 27 липня 1918 р. народний університет було перетворено на Київський державний український університет. Професура в ньому майже вся складалася з українських науковців, багато з них — видатні вчені: М. Кравчук, Ф. Міщенко, А. Кримський, С. Тимошенко, Б. Кістяківський, I. Огієнко, А. Лобода, М. Туган-Барановський, О. Корчак-Чепурківський та ін.

У березні 1918 р. рада лекторів Київського українського університету порушила питання в уряді про заснування мережі подібних закладів по всій Україні.

В результаті

22 жовтня того ж року було відкрито Український державний університет у Кам’янець-Подільському. Очолив його I. Огієнко, якого сучасники називали невтомним вартовим українського Ренесансу, викладали там Д. Дорошенко, М. Драй-Хмара, В. Біднов, М. Столяров та ін. Заклад був опорою українського державотворення.

Того ж 1918 р. було засновано Український історико-філологічний факультет у Полтаві, де на той час зібралася група викладачів з університетів Харкова, Петрограда, Казані і серед них — Д. Багалій, Ф. Шміт, М. Сумцов, С. Кульбані, Н. Мірза-Авакянц.

Створений на кошти полтавських губернського земства, міської думи та спілки споживчих товариств, він замислювався ініціаторами як перший факультет нового українського університету.

Iснування в регіонах таких закладів мало велике культурне і наукове значення й суттєво сприяло українізації.

Українські університети ставали просвітницькими та громадськими центрами, сприяли поширенню української літературної мови, активізували краєзнавчу роботу.

Все сказане повною мірою можна віднести також до Катеринославського університету, Педагогічної академії, Ніжинського історично-філологічного інституту кн. Безбородька, вищих жіночих курсів та ін.

Українізація існуючих вищих шкіл зустріла рішучий опір з боку більшості старих професорів, насамперед університетів Київського св. Володимира, Новоросійського та Харківського, Київського політехнічного інституту, які після тривалих дебатів дійшли згоди створити в університетах кафедри з української історії, філософії та інших дисциплін. Спочатку на історично-філологічних факультетах було відкрито кафедри української історії, згодом — кафедри українського письменства, історії українського права та історії української літератури й мови. Водночас наукові інституції організували по всій країні систематичні українські університетські курси.

Великою є заслуга гетьманського уряду у відновленні та подальшому розвитку української науки. Влітку 1918 р. було створено комісію у складі відомих вчених, яка мала виробити проект статуту Української академії наук (УАН). У вересні цього ж року проект було розглянуто і затверджено Радою Міністрів, а

14 листопада ухвалено закон про заснування Української академії наук у Києві, затверджено її статут, штат, а також склад установ.

Передбачалося, що УАН має стати найвищою науковою державною установою і перебуватиме в безпосередньому віданні верховної влади.

Метою УАН визначалося поглиблення й поширення наукових дисциплін, збагачення їх на користь народу; сприяння об’єднанню та організації наукової праці в Україні; створення нових науково-дослідних інститутів. Академія, окрім розв’язання загальнонаукових завдань, мала вивчати й досліджувати сучасні й минулі проблеми України, української землі та народу. У складі УАН було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, соціальних наук, а також такі установи: національна бібліотека, астрономічна обсерваторія,

хімічна лабораторія, фізичний інститут, зоологічний музей, ботанічний сад, геологічний музей і низка інших наукових закладів. УАН мала свою друкарню і літографію. Членами академії мали право обиратися громадяни України та українські вчені Галичини, Буковини і Закарпаття.

Наказом гетьмана П. Скоропадського було призначено перших дійсних членів УАН. По відділу історико-філологічних наук дійсними членами стали заслужений професор Харківського університету Д. Багалій, ординарний професор Київського українського державного університету А. Кримський, заслужений професор Київської духовної академії М. Петров, професор Чернівецького університету, доктор С. Смаль-Стоцький. По відділу фізико-

математичних наук призначені ординарний академік Російської Академії наук В. Вернадський, професор Київського політехнічного інституту С. Тимошенко, заслужений ординарний профессор Київського університету П. Тутковський. По відділу соціальних наук призначені ординарний професор Київського українського державного університету М. Туган-Барановський, професор Катеринославського університету Ф. Тарановський, ординарний професор Київського політехнічного інституту В. Косинський, член-секретар комісії з розбирання давніх актів О. Левицький.

На одне з перших місць було поставлено дослідження історії України, а водночас із цим вивчення літератури, мовознавства, археології, мистецтва. В Україну почали повертатися й працювати вчені-дослідники, які до цього працювали у вузах і наукових установах Росії.

На час гетьманату припадає заснування таких наукових установ, як Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека.

Окрім названих наукових установ, у Києві було засновано Державний драматичний  театр. Завдяки зусиллям О. Кошиця організовано Українську державну капелу, симфонічний оркестр.

V. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

1. Назвіть відмінності між освітньою політикою українських урядів та більшовиків.

2. Назвіть видатних українських вчених цього періоду.

3. Покажіть на карті міста, в яких діяли університети.

VІ. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.