Мета: 
- закріпити знання про античну скульптуру та її митців; 
- ознайомити з творчістю видатних скульпторів Мікеланджело та Родена; 
Завдання: 
- розкрити характерні риси геніальних творів Мікеланджело; 
- на прикладах пам’яток скульптури проаналізувати синтез традицій та новацій у творчості О. Родена; 
- узагальнити знання про мистецтво скульптури та особливості скульптурного художнього образу. 
План лекції: 
1. Мікеланджело — втілене відчуття форми. 
2. Творчість О. Родена. 

1. Мікеланджело — втілене відчуття форми 

Мистецтво цього генія було покликане до життя величезною силою піднесення, злету творчої енергії людства, що дістало назву епохи Відродження. Син своєї доби, цієї вершини італійської історії, він втілив її ідеї та ідеали в скульптурі, живописі, архітектурі та поезії з розмахом і могутністю генія. І коли минув час квітування, коли інквізиція душила думку та слово, він залишився непереможеним, стражденним, самотнім титаном. 
Народився Мікеланджело в невеличкому містечку Капрезе, в родині подеста (тимчасовий правитель міста, суддя), в провінції Тоскана. В 1488 р. родина оселяється у Флоренції, де тринадцятирічного хлопця віддають до майстерні видатного флорентійського живописця Доменіко Гірландайо, а через рік — до скульптурної майстерні при монастирі Сан-Марко. Тут зберігалося зібрання шедеврів грецької та римської скульптури, своєрідний родинний античний музей, заснований Лоренцо Медичі. Саме в цей час Мікеланджело знайомиться з Лоренцо Медичі — тонким знавцем античного мистецтва й меценатом, починає відвідувати так звані Сади Медичі, своєрідну придворну академію мистецтв. Спочатку Мікеланджело робив блискучі копії з робіт античних митців, а згодом і оригінальні твори, що за майстерністю, динамізмом, внутрішньою гармонією не поступалися творінням античних майстрів (рельєф «Битва кентаврів»). 
У 1496 р. молодий художник від'їжджає до Риму, де створює свої перші роботи, що принесли йому визнання: «Вакха» та «П'єту». Мікеланджело так цінував «П'єту» («Оплакування Христа»), що зробив те, чого не робив ніколи, — на перев'язі, що оперізує груди Богоматері, написав своє ім'я, а ще він зробив це тому, що захоплені та здивовані сучасники не могли повірити, що то творіння його рук. У цій роботі Мікеланджело блискуче впорався з надскладним композиційним рішенням, розмістивши на руках жінки досить велике тіло мертвого Христа. Майстер урівноважує композицію перебільшеною кількістю складок плаща Марії, асиметричністю рисунка постаменту, більш високого у правій частині, будуючи композицію у вигляді піраміди, що надає групі монументальності та завершеності. Неможливо не відмітити жест Марії — одне з відкриттів Мікеланджело. Це і особливий рух, який можна було б назвати емоційним, рух як вияв думки і почуття, рух, викликаний не стільки подією, що відбувається, скільки станом духу, — такої виразності не знало ані античне мистецтво, ані мистецтво Раннього Відродження. 
У 1501 р. Мікеланджело повертається до Флоренції, де розпочинає роботу над майже п'ятиметровою мармуровою фігурою Давида. Із брили мармуру він створює могутній образі непереможного титана, що готовий битися навіть з богами. Мікеланджелівський Давид — втілення духу волелюбної Флоренції, ладної боротися за свою незалежність з будь-яким ворогом. Майстер зображує свого героя не хлопчиком-пастухом, що хитрістю здолав велетня Голіафа, а юнаком у повному розквіті сил, перед битвою, в момент найвищої емоційної, вольової та фізичної напруженості. Флорентійці бачили в Давиді близького їм героя, громадянина республіки та її захисника. Із величезним натхненням працював майстер над скульптурою. «Побачивши» свого героя в ще необробленій мармуровій брилі, він «ніби визволяв Давида із пут мармуру» (як записав у своєму щоденнику). Давид став символом Флоренції. Статую було встановлено перед палацом Веккіо, міською ратушею. Відкриття її перетворилося на всенародне свято. 
У 1508 — І512 рр. Мікеланджело працює в Римі над замовленням папи Юлія II — розписом стелі Сікстинської капели при Ватиканському палаці. На той час Мікеланджело був відомий як блискучий скульптор і аж ніяк не живописець. Він не знав технічних прийомів фрескового живопису. Площа ж розпису становила 600 м кв. (48х13) на висоті 18 м. Художник змушений був працювати, лежачи на спині, і при цьому сам готував фарби. Після двадцятимісячної роботи над фрескою він не міг рівно ходити, без болю дивитися прямо перед собою, навіть листи та інші папери читав, тримаючи їх на витягнутих руках над головою. У дев'ятьох центральних композиціях розпису стелі розгортаються події перших днів створення Світу: творення небесних світил, відокремлення тверді земної від води, історія Адама та Єви, Всесвітній потоп. Усі ці сцени являють собою гімн людині, її силі, могутності та красі. Бог — це передусім творець, в якому сконцентрована могутня животворна сила. Прочитана зовсім по-новому біблійна легенда, дала можливість Мікеланджело створити величну поему про творчу могутність людини, адже Бог в уявленні Мікеланджело був першим художником світу, що не знає перешкод у своїх творчих задумах. Незважаючи на величезну кількість фігур, зображених у плафоні Сікстинської капели, розпис логічно ясний і сприймається досить легко. Головними виражальними засобами є підкреслена пластичність фігур, неперевершена виразність ліній та об'єму. Пластичність у розписах Мікеланджело завжди домінує над живописністю, ніби підтверджуючи думку майстра про те, що найкращий той живопис, який найбільше наближений до рельєфу. 
Після смерті папи Юлія II його спадкоємці замовляють Мікеланджело усипальницю. Три роки працює майстер над створенням фігур Мойсея і рабів для цієї гробниці. В образі Мойсея він втілив свою мрію про вождя — мудрого, сміливого, сповненого титанічної сили, експресії, волі — властивостей, що необхідні були людині, яка змогла б на той час об'єднати його Батьківщину. Роботу над усипальницею так і не було завершено. 
З 1529 до 1534 р. Мікеланджело працює над одним з найвизначніших і найтрагічніших скульптурних творів — гробницею Медичі (флорентійська церква Сан-Лоренцо). Саме в цій роботі він втілює всі переживання, що випали в цей період на долю і самого майстра, і його багатостраждального рідного міста, і всієї країни. З кінця 20-х рр. XVI ст. Італію роздирали як внутрішні, так і зовнішні вороги. В 1527 р. французькі найманці розгромили Рим, протестанти пограбували католицькі святині вічного міста. Флорентійська буржуазія скидає Медичі, папа вирушає на Флоренцію, щоб придушити повстанців. У цей час Мікеланджело керує роботами з будівництва військових укріплень міста. 
У стані глибокого песимізму та релігійності Мікеланджело працює над усипальницею Медичі. Він прибудовує частину до флорентійської церкви Сан-Лоренцо й оформлює дві стіни скульптурними надгробниками. Одну стіну він прикрашає фігурою Лоренцо Медичі, що сидить у глибоких роздумах. Біля його ніг застигли дві алегоричні фігури, що символізують швидкоплинність часу: «Ранок» та «Вечір». Другу стіну присвячено Джуліано Медичі, в образі якого втілені внутрішня зосередженість і меланхолія, біля його ніг лежать «День» та «Ніч», немов протиставлення життя й смерті. Неспокоєм, тривогою, внутрішнім болем сповнені не тільки фігури Лоренцо та Джуліано. Вони відчуваються у напружених, що не мають опори і ніби спадають із саркофагів, фігурах — символах Часу. 
У 1534 р., не завершивши роботи над гробницею (закінчено її було лише в 1545 р.), Мікеланджело знову від'їжджає до Риму, де працює над другою роботою Сікстинської капели, над грандіозним творінням, що виразило трагедію роду людського — «Страшним судом». Отже, у Сікстинській капелі представлено дві роботи Мікеланджело — розпис стелі 1508 — 1512 рр. та розпис західної стіни 1535 — 1541 рр. У центрі композиції фігура Христа, що творить суд, — прекрасного й оголеного, мов грецький Зевс. Навколо нього у круговому русі зображені скинуті в пекло грішники, піднесені у рай праведники, мертві, що піднімаються з могил на Божий суд. Дивовижно виразні рухи рук Христа — права кидає у прірву знехтуваних, ліва підіймає обраних нагору. Все дихає відчаєм, жахом, гнівом та збентеженістю. Навіть Марія — заступниця людства боїться свого сина, вигляд якого наводить жах, і відвертається від нього. Складні ракурси переплетених у клубок тіл, підвищена експресія, динамізм створюють враження неспокою, тривоги, сум'яття — риси, не притаманні Відродженню (не ствердження людини-творця, не подолання добром зла, а космічна катастрофа, руйнування світу, зникнення Всесвіту в хаосі). 
Заслуговує на увагу такий епізод у роботі над розписом: ще до початку роботи над «Страшним судом» Мікеланджело отримав листа від П'єтро Аретіно (публіцист епохи Відродження, якому були властиві нахабство і зла критичність), де йому було запропоновано, що і як відтворити у фресці. Художник подякував за пораду, але був настільки обурений цим, що в одному з найвизначніших місць розпису, у вигляді святого мученика Варфоломія з ножем у руках, створив образ свого ворога — ІІ'єтро Аретіно, що тримає у лівій руці зняту з людини шкіру, і не просто з людини, а з самого Мікеланджело (портретна схожість обличчя безумовна). Оголеність фігур, нетрадиційний підхід у змістовому та композиційному рішенні розпису викликали в деяких сучасників майстра гучне обурення. Папа Павло IV навіть збирався збити фреску, однак задовольнився розпорядженням про вдягнення оголених фігур (що й було зроблено одним з учнів Мікеланджело Даніелло да Вольтера). 
Останні роки життя Мікеланджело — роки втрачених надій, смерті близьких людей, тяжких хвороб, повної духовної самотності. Зникали риси волелюбства та свободи гуманістичної епохи Відродження, свідком чого став великий син та громадянин своєї Вітчизни. Помер Мікеланджело у Римі, коли йому виповнилося 89 років. Тіло його було таємно перевезено до Флоренції, де з надзвичайною любов'ю та повагою поховано в церкві Санта Кроче. Історичне значення мистецтва Мікеланджело, його вплив на сучасників та художників наступних поколінь важко переоцінити. Він був не лише Титаном Високого Відродження, саме в Мікеланджело вбачають передвісника наступної епохи мистецтва — епохи бароко. 

2. Творчість О. Родена 

Творчість французького скульптора Огюста Родена (1840 — 1917) пов'язала ХІХ та ХХ ст., синтезувала реалізм з новаторством імпресіонізму, наповнила новими життєвими силами мистецтво скульптури. В роботах Родена рухи тіла людини перетворюються на засоби відтворення безмежно широкого спектру емоцій, а природні, вільні пози та ракурси, що були невідомі скульптурі більш раннього часу, відображають багатство внутрішнього життя людини. Досконалість притаманна вже раннім роботам Родена: «Людина зі зламаним носом», статуя «Бронзовий вік», що втілює пробудження людства, його сум'яття перед майбутнім, сповнена пафосом пророцтва статуя «Іоанн Хреститель». Цим творам в повній мірі притаманні характерні для творчості Родена філософська глибина задуму, гостра життєвість й енергійне моделювання об'єму. 
Мрією Родена було створення монументів для площ та вулиць міст. Таким став один з найбільш значних творів монументальної пластики XIX ст. — пам’ятник «Громадяни Кале». В 1884 р. Роден отримує замовлення від муніципалітету міста Кале на створення пам’ятника Есташу де Сен П’єру. Пам’ятник присвячений конкретному епізоду Столітньої війни, що відбувся під час облоги англійцями французького міста Кале в 1347 році. Англійський король Едуард ІІІ обіцяв зберегти життя населення у тому випадку, якщо шість найбільш знатних городян прийдуть до переможців з мотузками на шиї, в лахміттях та принесуть ключі від міста. Есташ де Сен П’єр був першим з шести чоловік, що погодились. Захоплений героїчним звучанням теми, Роден вирішив створити монументальний пам’ятник, який би увічнив не одного, а всіх учасників легендарного подвигу. З часів готики у Франції не було створено нічого рівного за красою, трагізмом, пластичною могутністю. Скульптурна група відтворює ходу на страту шістьох заручників, що добровільно згодилися на смерть задля врятування рідного міста. Фігури, жести рук, рух торсів, силуети, — все спрямоване на відтворення почуттів людей, при цьому кожна людина переживає неминучу смерть по різному: тут і відчай, і сумніви, і покора, і смирення. 
Скульптурна група була настільки реалістичною, що її спочатку відмовились встановлювати на площі. Тільки через сім років пам'ятник все ж таки вилили з бронзи. Фігури сягають людського зросту. Роден не зробив постаменту, він хотів, щоб герої Кале не підносилися над людьми, а завжди були серед них. Проте пам’ятник спочатку все ж таки розмістили на високому п’єдесталі, і лише згодом — на низькій плиті. Впродовж ХХ ст. робота Родена з'явилася в багатьох містах світу, зокрема в Парижі та Лондоні. 
З 1880-х рр. в творчості Родена простежується ускладнення символіки образів, виявлення полярних, вкрай сильних людських емоцій — від ясної гармонії та ліризму до повного відчаю та похмурої зосередженості. Поступово змінюється і манера Родена: його твори набувають ескізного, ніби незавершеного характеру, контрастнішою стає гра світла й тіні, а моделювання форм — підкреслено мальовничим. Це дозволяло Родену передати враження повільного, часом болісного народження форм зі стихійної, аморфної матерії силою «духовного пориву». 
З 1880 року Роден працював над великою горельєфною композицією «Ворота пекла» (оформлення порталу музею Декоративного мистецтва в Парижі), навіяною «Божественною комедією» Данте, мотивами античної міфології, біблійних легенд. «Ворота пекла», що так і не були завершені, символічно втілюють світ людських пристрастей. Окремі теми цієї композиції Роден розробляв у вигляді самостійних творів. Це гротескна фігура «Та, яка була чудовою Ольмьєр», наповнена тонкою поезією група «Поцілунок», сповнені внутрішнього напруження «Три тіні». Апофеозом жіночої краси є незвична, ніби ескізно незавершена, скульптура «Вічна весна». Цю скульптуру учень Родена Антуан Бурдель назвав «шедевром шедеврів». В композиції Роден відтворив свою кохану Камілу Клодель. Найбільш відомий твір Родена — скульптура «Мислитель», наповнена внутрішньою силою і духовною величчю. Оригінал «Мислителя» знаходиться в музеї Родена в Парижі. Бронзова копія стоїть на могилі автора. За задумом Родена скульптура зображує Данте, автора «Божественної комедії». 
На відміну від імпресіоністів-живописців Роден завжди схилявся до позачасових, загальнолюдських сюжетів. Разом із тим він завжди зберігав визначеність форм і надавав особливого значення фактурності як важливому засобу загострення образу. 
Все ж таки втрата відчуття монументальності вирізняє такі роботи Родена, як пам'ятники В. Гюго (мармур, 1886 — 1900) та О. де Бальзака (бронза, 1893 — 1897). У той же час Роден продовжував створювати портретні погруддя, що вирізняються гостротою та цілісністю передачі характеру людини, його внутрішнього світу (бюсти: Ж. Далу, 1883, А. Рошфора, 1897).