ХІД УРОКУ.

 Звучить пісня:

У полі калина, у полі червона

Хорошенько цвіте.

Приспів:

Ой роде наш красний,

Роде наш прекрасний,

Не цураймося, признаваймося —

Небагацько нас є! '

Що перший цвіточок —

То рідний батенько,

Хорошенько цвіте.

А другий цвіточок —

То рідная ненька,

Хорошенько цвіте.

А третій цріточок —

Рідна сторононька,

Хорошенько цвіте.

Учитель. Діти! Сьогодні розмова у нас буде про рід, родину, родове дерево. Урок наш розпочався піснею «У полі калина», що її склав народ. Як ви гадаєте, що символізує тут образ калини? Що то за дивна калина, на якій усього три цвіточки?

Вона символізує рід весь. Іншими словами, образ отого великого родового дерева, нашого народу і кож­ної людини бачимо в цій пісні. До свого роду зверта­ється автор: «Не цураймося, признаваймося — небагацько нас є!».

Запам'ятайте цей символі

А тепер гляньте ось на цей малюнок. Що ви бачите на ньому? Дерево. Сильне, могутнє дерево. Але в нього відтяте" коріння, А тепер скажіть, що станеться з дере­вом, коли його зрізати в корінь?

 Учень

- Воно зав'яне, всохне.

— Учитель,

—А чому всохне, пропаде? Що дає дереву коріння?

— Дає соки земні.

— Дерево бере сили від землі корінням.

Учитель.

З роду в рід кладе життя мости, Без коріння саду не цвісти, Без стремління човен не пливе, Без коріння сохне все живе.

Так співає Ніна Матвієнко в "пісні «Сік землі». І тут те саме говориться про родове дерево.

А тепер уявіть собі, що це не дерево, а ваш рід. Що тут є корінням і де б ви на цьому дереві знайшли самих себе, найменших членів роду?

Діти:

— Ми — молоденькі зелені листочки, гілки — наші тато і мама. Стовбур, що ближче до нас, міцний, це, можливо, наші дідусі, бабусі... А коріння — це вже наші прадіди, ті, хто жив сто чи й двісті років тому.

Учитель. От бачите, ви — молоденькі зелені листочки. А тепер знову уявіть собі, що якась сила чорним страш­ним мечем відтяла ваше коріння. Чи довго зеленітимуть листочки?

— Ні, вони скоро зів'януть.

— А чи знаєте, яка в тому корінні сила?

— Коли в корінні дерева — сік землі, то в корінні кожного родового дерева — пам'ять роду.

— Так, людина без пам'яті своїх предків самотня, їй немає звідки черпати сили для життя. Людина без ро­ду — як листок, відірваний від дерева.

— А чи в кожного з нас є оте святе — ота пам'ять родовідна? Чи кожен із "нас пам'ятає своїх дідуся і ба­бусю, близьких і далеких родичів?

У нас уже був урок, де ви розповідали про своїх рідних, сімейні реліквії, які передаються з покоління в покоління. До сьогоднішнього дня ви дізналися ще більше, виготовили альбоми пам'яті. Я хочу, щоб про­звучали ваші розповіді (Розповіді учнів).

А ще деякі учні склали своє родовідне дерево. Перед нами два родовідних дерева. Бачите, які вони великі та пишні! Якщо в людини такий сильний рід, їй ніщо в житті не страшне.

Нехай це буде домашнім завданням до наступного уроку для всіх — дізнатися якнайбільше про свою рідню і створити свої родовідні дерева, альбоми.

А тепер поговоримо про те, як шанували колись люди своїх родичів. .«Що перший цвіточок — то рідний ба­тенько»,— співається в народній пісні. Отже, батько в родині був найстарший. Батько батьків. Його слово було законом для всього роду. Коли він помирав, на­щадки оберігали його могилу, яка. була святим місцем для сім'ї. Ще стародавні слов'яни шанували своїх по­мерлих родичів, поклонялися їм, приносили жертви в  спеціальні поминальні дні. І досі такі дні є в різних народів. Могили предків були найсвятішим. Коли древні воїни ішли на бій за свою державу, брали з собою грудочку землі. Чому? Бо в тій землі були поховані їхні предки, та земля мала оберігати воша від ворожого меча, і досі така традиція збереглася в Україні, в на­шому селі.

І коли ми вже заговорили про те, що ми — від ко­ріння, від дідів беремо сили для життя, то. згадаймо і-нашого    геніального    Тараса    Григоровича    Шевченка. З кого почався Тарас? Чому він став бунтарем?

— Тому що про народних бунтарів — гайдамаків, які боронили народ від панів, від неволі, від польської шляхти, розповідав малому Тарасові дід Іван. Таким же непокірним борцем за волю став і його онук — наш великий Кобзар.

— Запам'ятайте це. Все починається з малого. З малого хлопчика, який жадібно слухав дідові оповіді, почався великий поет українського народу. І бачиться нам, що сам народ втілений у дідові Іванові.

А тепер знову повернемося до дерева, до пісні.

«Що перший цвіточок — то рідний батенько, а другий цвіточок — то рідная ненька» — співається в ній. Мати тут також символізує рід. У народних піснях мати — символ роду, родини.

Ви вже самі казали: як не може дерево жити без коріння, так не може людина жити без роду. І тому, коли молода дівчина раптом відривається від роду, від батьківської хати,— виходить заміж, забирає її чоловік у чуже село, в чужу сторону, до чужого роду — це для неї велике горе! Скільки туги в піснях, яку виливає сльозами дівчина! І скільки таких пісень! І які вони жалібні! То дівчина прикликує свою матір зозулею, то просить її передати горобчиком хліба. То сама перекидається голубкою або зозулею, летить до матері, до рід­ного роду, прилітає в свій садок і починає кувати. То з руні квітку пускає на воду, щоб вона припливла до мазійки. Ось послухайте одну з таких пісень:

Ой піду я в ліс по дрова

Та й наломлю лому.

Завів мене дурний розум

У чужу сторону.

А в чужій же сторононьці

Ні отця, ні неньки,

Тільки в саду зеленому

Поють соловейки.

Ой зірву я з рожі квітку

Та й пущу на воду.

Пливи, пливи, з рожі квітко,

Аж до мого роду!

Пливла, пливла з рожі квітка,

Та й на воді стала.

Вийшла мати воду брати,

Та й квітку впізнала.

— А як ви гадаєте, чому дівчина так тужить за своїм родом, за матір'ю?

— Тому, що вона живе серед чужих людей, коло чужого роду, в чужому селі.

— Вона скучає за матір'ю, за родичами.

— Справді, дівчина потрапляє між чужих людей, в чужу сторону. І хоч як би гарно їй там не було, але все одно дуже важко прижитися. Уявіть собі, що відрі­зали гілочку від дерева й встромили десь в іншу землю. Чи скоро вона пустить коріння? Чи буде вже воно таким міцним? Чи, може, взагалі зав'яне від туги?

Усе це я пережила сама, коли прийшла працювати у ваше село. І село як село, і люди хороші, і пісні спі­вають, і робота цікава — а все одно було дуже важко, страшенно хотілося додому, до тих людей, з якими ви­росла. Все спочатку здавалося чужим. І я теж співала...

Червоная калинонька

Та й на воду схилилася.

Молодая журилася,

Що од роду одбилася.

Тяжко в світі бути-жити

З чужиною говорити.

Бо чужина — не родина,

Щоб я з нею говорила!

А ще важче буває людині, коли вона відривається не тільки від свого роду, а й від свого народу, від своєї землі. Згадайте, як у пісні було: «А третій цвіточок — рідна сторононька». Уявіть собі страшне горе людей, змушених покинути свій народ, свою землю і вирушити кудись у чужі краї шукати кращої долі. Чи можна уявити їхню тугу за рідною землею? А згадаймо Тараса Шевченка. Царський уряд заслав його в далеку казах­ську пустелю в Кос-Арал. Там і слова рідного не по­чуєш! Як важко було Кобзареві! Які пісні він писав, з ким розмовляв?

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою!

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою...

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає...

Усе питав про рідну Україну, яку любив, над долею якої плакав сльозами кривавими. А вісті з України при­ходили дуже і дуже рідко. Тому й розмовляв поет із зорею, яка могла з неба бачити його рідний край.

Про те, як тяжко жити на чужині, народ склав пісню. Склали її ті люди, що пішли на заробітки в Канаду. Як їм там було — може розповісти лише пісня. Це біль, крик, стогін серця людини, яка втратила рідну землю. Той, хто склав цю пісню, може, й не повернувся в Україну. Але пісня повернулася до його земляків, щоб вилити сердечну тугу. І не можна її слухати без болю, без сліз.

На чужині тяжко жити,

Мов той камінь підоймити.

Камінь здійму — відпочину,

На чужині марно згину.

Бо чужина — не родина,

Плаче серце, мов дитина,

Плаче воно, знає чого —

Нема правди ні від кого.

На родині сонце гріє,

На чужині вітер віє.

Вітер віє, траву хилить,

За родиною серце болить.

Ой, чужино, ти, чужино,

Чого в тобі так студено?

Хоч не вітри, не морози —

Та все в очах гіркі сльози.

Здається, що пісня ця і про нашого поета.

А тепер гляньмо знову на дерево і зробімо висновок з того, про що ми сьогодні говорили.

Відрізане коріння й окремі гілки. Чому така страшна чужим людям?

— Бо в них було відтято коріння.

— А;що то за коріння?

— То їхній народ.

— Отже, вони відірвалися від свого народу. А тепер поміркуємо ще так — це дерево, то, коріння її — той народ, серед якого вона виросла. І сягає воно глибоко в землю, на якій живе цей народ, в його історію. Отже, кожному з нас дав сили для життя наш народ. Це наше коріння. І, віді­рвавшись від нього, ми, звичайно, не зможемо жити. А тепер скажіть, чим же сильний і нездоланний був наш Шевченко? Чому роки заслання не зламали його?

— Тому, що він був глибоко зв'язаний із своїм народом.

— Справді! Він виріс із нього, народ давав йому сили, усе життя він був з ним міцно кровно зв'язаний. І тому ніяка ворожа воля не була страшна поетові. Ве­ликий український народ дав світові великого поета і зберіг його пісні, думи, сльози. Для народу він також був святим, це ви знаєте, то й сьогодні в Гнідині майже в кожній хаті є вишитий портрет Тараса Григоровича Шевченка.

Отже, пам'ятайте, що людина, яка відірвалася від рідного народу, зневажила його, його історію, його пам'ять — а це пам'ять поколінь! — завжди приречена на загибель, як дерево, яке втратило своє коріння.

А тепер знову гляньмо на дерево і уявімо собі, що це родове дерево нашого українського народу. Коріння сягає глибоко в землю, на якій він жив споконвіку. Що в тому корінні?

— Пам'ять!

— Пам'ять народу, його історія, його минуле.

— А якщо коріння відтяти? Що станеться з на­родом?

— Це буде народ без пам'яті, без історії.

— Чи зможе такий народ існувати? Чи буде він уза­галі народом?

— Ні, народ без минулого, без пам'яті, без історії — не народ.

— Так, це вже просто населення. Це люди, в яких немає нічого свого, нічого святого. Такий народ легко поневолити як фізично, так і духовно,— він не зможе себе боронити. Цих людей легко зробити рабами, особ­ливо рабами духовними — нав'язати їм чужу мову, чужі пісні, чужих богів, чужі звичаї, чужий одяг... Людей били палицями по голові — і люди втрачали пам'ять, ставали безпам'ятними, корилися чужій волі.

Те саме сталося із нами, з нашим народом. Почина­ючи з Катерини II і аж до інквізиторів XX століття, всі намагалися підрубати це родове дерево. І ворогам вда­лося це зробити. І дивіться, що тепер маємо!! Що для нас святе? Якою мовою розмовляємо?

— Суржиком або російською.

— Чиї пісні співаємо?

— Чужі, а своїх не знаємо.

— Чиї танці танцюємо?

— Негритянські.

— Чию музику слухаємо?

— Західну.

— Чий одяг носимо?

— Закордонний. І зневажаємо свій. Вишита сороч­ка — це сором, а імпортними джинсами хизуємося!

— Чи знаємо ми свою історію, свої традиції? Чи знаємо і бережемо землю, на якій живемо?

— Ні.

— То який же висновок?  Піднято родове дерево на­шого народу. Ми вже майже нічого не маємо. Ми вже просто безбатченки, Івани - безрідні, люди без батьків­щини... То що ж з нами буде?

Це велика трагедія нашого народу. Страшна траге­дія. Біду цю передбачала ще Леся Українка в «Лісовій пісні», осудивши тих нащадків Лева, які зрубали ста­рого прадуба, знищивши тим самим родове праслов'ян­ське наше дерево.

Але ще не все втрачено. Ще є надія. Ще є люди, які знають пісні, казки, вміють вишивати, знають нашу історію... Чи житиме народ наш, чи зникне з лиця землі, залежить від нас із вами. Від того, як ми зуміємо збе­регти свою мову, свою пісню, свою культуру, свій дух. Тож не даймо всохнути родовому дереву нашого на­роду!

Не цураймося,

признаваймося,— 
небагацько нас є!